Реформи: курс колишній - хід задній

1. Чому не працює стратегія
2. Дерегулювання: дві сторони однієї медалі
3. Як знайти нитку Аріадни?

Відповідальність - це та ціна, яку ми платимо за владу.
Уїнстон Черчілль

Валентин СИМОНЕНКО, доктор екон. наук,
професор, член-кореспондент НАНУ

Підводячи підсумки першого, дворічного, етапу реформ, Президент України Віктор Янукович констатував, що отримано мало позитивних результатів, а реформи за деякими напрямками так і не зрушили з місця. Президент доручив розібратися в ситуації, виявити проблеми, глибоко проаналізувати, де допущені прорахунки і не враховані ризики.

Але вже 7 березня, не дочекавшись виконання своїх доручень, Віктор Янукович зазначив на розширеному засіданні уряду, що зростає невдоволення громадян соціальною політикою, і визначив якісний поворот в реформах.

Новий імпульс реформам, на мою думку, додасть кардинальна зміна підходу до оплати праці, до вирішення проблем ефективної зайнятості та створення нових робочих місць. Думаю, що саме з «трудового фактора» слід і починати реформи. Це альфа і омега розвитку, бо ефективна зайнятість є реальне створення матеріальних благ, підвищення індустріального базису країни, гідна оплата за працю, впевненість в майбутньому.

Новий поворот у проведенні реформ визначено, але ні аналізу, ні висновків про прорахунки і неврахованих ризики попередніх двох років не зроблено. Мало того, в суспільстві звучить (і навіть насаджується) думка, що чиновники не хочуть реформування країни і є головним гальмом процесу. Але переведення стрілок на чиновників - це відхід від пошуку справжніх причин пробуксовки реформ. Переконаний, що головне тут - некомпетентність ідеологів реформ, невірна оцінка масштабів реформування, кількості і напрямків одночасно початих перетворень.

Саме ігнорування принципу, що цінність реформ вимірюється не їх кількістю, а тим, скільки з них може бути доведено до логічного завершення з максимальним соціальним ефектом, і призвело до таких невтішних результатів.

Але без критичного переосмислення пройденого шляху реформ, коригування курсу і вироблення нових механізмів реалізації наміченого, без адекватного реагування на реальні ризики і прорахунки досягти мети буде неможливо.

Говорячи про владної вертикалі, необхідно згадати визначення філософської категорії «влада»: це процес підпорядкування всіх підвладних суб'єктів суспільної системи (економічної, правової, політичної, ідеологічної складових) директивної волі, яка виходить від політичних партій, окремих особистостей, корпоративних і громадських організацій. Свою директивну волю влада насаджує за допомогою економічного і позаекономічного примусу (зауважимо, що на українській мові це звучить більш ємко і предметно - «Шляхи примусу»).

Повертаючись до недавньої історії, згадаємо, що саме масоване економічний примус, яке вертикаль влади застосувала на початковому етапі трансформації нашого суспільства, - це дерегуляція «вшир і вглиб», «шокова терапія». Наслідки цих заходів показав двадцятирічний шлях, пройдений країною: маємо колосальні втрати економічного потенціалу, катастрофічне зниження доходів населення, глибоку поляризацію суспільства за майновою ознакою, хронічну залежність споживання від імпорту, низькі позиції в міжнародних рейтингах.

Очевидні й прозорі причини сумних підсумків пройденого шляху - це неузгодженість і протиріччя між економічною, правовою, ідеологічною видами влади в розумінні суті реформ та механізмів їх реалізації. Не останнім в цьому ланцюзі став і непрофесіоналізм влади.

Здавалося, що після подібних висновків і визначення причин плачевних результатів двадцятирічної трансформації суспільства неможливо допустити колишніх помилок. Однак повсякденні реалії говорять, що «все знову повторюється спочатку» і належних висновків можновладцями не зроблено.

Отримавши повноваження, Президент України і його адміністрація почали по своєму розумінню і розсуд зміцнювати і коригувати владну вертикаль. І тут слід згадати про найбільш показових моментах її побудови. Початок поклав другий президент Л. Д. Кучма. Процес державного регулювання він направив насамперед на зменшення державної регламентації діяльності господарюючих суб'єктів, але вертикаль влади при цьому працювала в рамках прямого адміністративно-правового регулювання всієї економікою. Начебто все вишикувалося, більш-менш злагоджено працювали міністерства і органи місцевого самоврядування, і в цілому були отримані позитивні результати.

Але в 2005 р систему влади вирішили кардинально перебудувати і отримали нищівний обвал. Незабаром криза 2008 р ще більш оголив всі прорахунки, став каталізатором недоліків саме системи державного управління. Уряди багатьох країн включилися в боротьбу з кризою і прийняли спеціальні програми, які підтверджують, що система державного регулювання - невід'ємна частина функціонування влади. Однак чинне тоді український уряд вирішив по-іншому: не пускати криза на нашу територію. Наслідки цього рішення всім добре відомі.

У 2010-му, з поверненням Конституції 1996 р, були значно посилені президентські повноваження, що внесло істотні зміни в систему держуправління і корективи в зв'язку «влада-регулювання-дерегулювання». З одного боку, країна отримала можливість здійснення реформ з єдиного центру, «твердою рукою», а з іншого - загострилася проблема, яка полягає в наміри подальшої дерегуляції економіки, в той час як насущним стало перманентне регулювання. Крім того, суперечлива зв'язка «дерегулювання-регулювання» виявилася в полоні зарегульованості виконавчої влади.

Світовий досвід проведення реформ переконує, що формула успіху залежить від дотримання «золотої середини» в діях всіх гілок влади на всіх рівнях, а також від ступеня державного втручання в процес розвитку. При цьому, як доводить життя, ніколи не можна керуватися принципом, що для чинної влади завжди мало влади. Навіть отримавши виняткові повноваження, президентська влада повинна спиратися не тільки на дієву виконавчу гілку, але і на систему стримування і противаг.

Але саме ця діалектика зараз поставлена ​​під удар. Згадаймо законопроект № 9665 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», який на початку лютого розглянуто в першому читанні. Уважне його вивчення показує, що будується не вертикаль, а піраміда, де роль інших гілок влади зводиться до обслуговування єдиною гілки - президентської.

Законопроект пропонує наступне:

• формувати програму діяльності уряду на основі передвиборної програми президента і щорічних його послань до Верховної Ради;
• зобов'язати уряду видавати до виконання акти не тільки на основі Конституції і законів, актів президента, а й щорічних його послань;
• зобов'язати місцеві органи влади виконувати всі положення послань президента;
• виключити парламент із процесу підготовки основних напрямків бюджетної політики - їх планується визначати в посланні президента;
• скасувати Державну програму економічного і соціального розвитку України, в роботі над якою беруть участь всі органи виконавчої влади, завдяки чому можливо максимально збалансувати розвиток сфер економіки, гармонізувати роботу органів влади!

Такі наміри представляють нічим іншим, як продовження процесу зарегулювання виконавчої влади на тлі дерегулювання бізнесу.

Однак окремі керівники президентської адміністрації стверджують, що підготовка програми має формальний характер, що це громіздкий документ, на який витрачається багато часу центральними і місцевими органами і який, мовляв, дублює прийняті Комітетом економічних реформ програмні документи.

Як бачимо, в основу всіх стратегічних документів і дій центральної і місцевої влади пропонується поставити щорічні президентські послання. Але при цьому нічого не говориться, що планується в них змінити. Зараз послання по суті є публічними політичними зверненнями і не містять (крім статистичних таблиць) чітких економічних розрахунків.

Сам посил, що центральні та місцеві органи влади повинні керуватися щорічними посланнями президента, автоматично виключає ці суб'єкти з процесу підготовки стратегічних програмних документів. У новаціях явно проглядається ідея зарегулювання виконавчої влади. Тоді виникає резонне питання: а чи достатньо у президентської влади механізмів та профільних інституцій, щоб предметно, з точним моделюванням виробити стратегію розвитку країни?

У моїй статті « До прориву не готові »(« 2000 », № 8 (595), 24.02-1.03.12) підкреслювалося, що послання президента« Модернізація України - наш стратегічний вибір »- дуже важливий документ, що містить ідеї, які необхідно на основі детальних розрахунків і пропорцій імплементувати в усі державні програми країни, і головне - в Державну програму економічного і соціального розвитку України (яку мають намір взагалі ліквідувати). Пропонуючи нову парадигму стратегічних програмних документів, Комітет економічних реформ при президенті ставить «навиворіт» всю систему роботи органів влади. Чи дає він собі в цьому звіт?

Необхідно звернути увагу на те, що в «парадному» Комітеті економічних реформ складаються керівники органів влади, а його робочий орган, який і займається розробкою реформ, судячи з їх пробуксовці, складається з недостатньо досвідчених управлінців, хоча і з престижною освітою. Консультативно-дорадчі органи, яких при президенті створено вже кілька, поради дають, рішення приймають, але не несуть відповідальність за якість запропонованих суспільству реформ.

За зміст та реалізацію реформ відповідає уряд. Але воно спочатку, на перших етапах, відсторонено від їх розробки. У наявності інституційний конфлікт, який і гальмує процес. Безумовно, в цьому одна з причин пробуксовки, але, на мій погляд, не основна. Основна причина - в непродуманої стратегії проведення перетворень, в поганій якості їх підготовки, обмеженому змісті і неправильно розрахованому часу старту цілого «вагона» реформ.

Чому не працює стратегія

У мене немає сумнівів в тому, що будь-який президент, починаючи масштабні заходи, щиро і відповідально бажає змінити країну. Але коли реформи з різних причин не йдуть - треба задуматися, хто неправильно орієнтує суспільство, хто ставить перед органами виконавчої влади непідйомні завдання.

На ці, здавалося б, прості запитання, однозначних відповідей немає.

З одного боку, розробкою та проведенням реформ повинен займатися Кабінет Міністрів і робочий апарат Комітету економічних реформ, але останній перед суспільством не персоніфікований і перебуває ніби в тіні. Виявляється, що в реальному житті доступного центру прийняття стратегічних державних рішень немає.

Я в цьому переконався на власному досвіді, коли намагався всіма доступними засобами: офіційними листами, розрахунками, статтями в пресі, виступами на засіданнях Кабінету Міністрів внести зміни в ідеологію Податкового кодексу і адміністративної реформи. Пройшов усі інстанції - від всіх віце-прем'єрів до прем'єр-міністра через керівників комітетів Верховної Ради до її спікера. Всі погоджувалися, писали резолюції. Але в підсумку все залишилося, як було задумано реформаторами.

І тут слід згадати, як на телебаченні Ірина Акімова неодноразово говорила, що в розробці реформ беруть участь фонди та аналітичні центри (в пресі не раз згадувалися фонд «Ефективне управління», центр «БЕСТ», «Маккинзи і компанія»). Підтвердженням цього є виступ в лютому 2010 р Наталії Ізосімової - керівника Фонду «Ефективне управління» до статті «Порядок денний 2010: Додати першочергові реформи для забезпечення стійкого зростання української економіки» ( «ДТ», №5). У ній пані Ізосімова розповіла про напрямки розробляються реформ.

На сайті фонду його місія виписана як допомога органам влади всіх рівнів в розробці і впровадженні економічних реформ та стратегій розвитку. Хочеться запитати реформаторів: а який механізм цієї допомоги? Закріплений він законом або яким-небудь іншим директивним документом?

У пресі або в публічних виступах керівництва країни, коли мова йде про розробку реформ, звучать назви різних фондів, імена міжнародних експертів. А уряд і центральні органи практично не згадуються в контексті розробників, зате переважно про них йдеться в зв'язку з тим, що не впроваджуються реформи і не виконуються директиви.

Така система перетворює Кабінет Міністрів з активного і основного учасника реформ в одного з багатьох, веде справжніх розробників від відповідальності за якість їх роботи. Наведу думку директора Інституту стратегічних досліджень А. Єрмолаєва: «Реформи не йдуть, оскільки ніхто не припускав, що вони так погано підготовлені ...» І він абсолютно правий.

У досвідчених управлінців і фахівців було передчуття, що оголошення старту 21 реформи в червні 2010 р - це не що інше, як своєрідна профанація реформування, непідготовлений відповідь на очікування суспільства. На жаль, ці передчуття виправдалися.

Податкова реформа найбільш резонансні, ще й з величезною «бородою». Адже перший варіант Податкового кодексу розглядався ще в 1997-1998 рр. І потім був майже десяток. Весь час прагнули створити єдиний кодифікований документ - кодекс, який начебто обіцяли не змінювати п'ять років. А що отримали?

За словами В. Литвина, з часу вступу в силу (1 січня 2011 року) Податкового кодексу в 678 сторінок уже внесли зміни 16 законами на 233 сторінки. І зареєстровано ще 12 законопроектів зі зміни! Тепер уявіть, скільки людино-днів-місяців-років витрачено на це.

Отриманий з такими муками кодекс приніс не так багато. Змінено в основному полі використання спрощеної системи оподаткування. Однак новий розподіл «спрощенців» ще раз показало, що підприємницька діяльність спрямована переважно на дрібнотоварне виробництво і роздрібну торгівлю. Тільки близько 190 тис. Підприємців обрали третю групу спрощеної системи оподаткування, де річний бізнес-дохід становить до 3 млн. Грн., А кількість найманих робітників - до 20. У три рази більше, близько 650 тис. - у другій групі з доходом до 1 млн. грн. і числом робочих до 10. Близько 260 тис. підприємців будуть займатися роздрібною торгівлею на ринках і побутовим обслуговуванням з доходом до 150 тис. грн. на рік. Ще близько 1,3 млн. Мають намір працювати на загальній системі оподаткування, в тому числі і ті, які раніше були на «спрощенку».

При такому розкладі малий бізнес заповнить споживчу нішу, але не зможе брати участь в модернізації економіки і тим більше не створить інновацій. Вивести країну на новий індустріальний рівень може тільки великий бізнес. А в цій частині немає відповідних механізмів підтримки. Так, пільги по ПДВ надані тільки підприємствам окремих галузей, при цьому інноваційні стимули не задіяні. Зниження ставки на прибуток на 2% не дасть великих резервів. Прискорена амортизація виробничого обладнання на увазі нищівної морального і фізичного зносу - це крапля в морі.

Як бачимо, для індустріального розвитку країни податкова реформа не запропонувала потрібних механізмів. І найголовніше, в результаті реформи не знайдений і не реалізований баланс інтересів держави і платників податків, не вироблені механізми, що стимулюють модернізацію економіки, становлення інноваційної моделі її розвитку.

Про інших реформах теж важко відгукнутися позитивно. Запропонована реформа міжбюджетних відносин не відбилася на місцевих бюджетах. Як і раніше, вони знаходяться на трансфертної ланцюга у держбюджету. Реформа медицини звелася до скорочення медустанов, перейменування частини поліклінік в амбулаторії і переучування терапевтів і медичних фахівців інших категорій в сімейних лікарів. Від цього найбільше настраждався літні люди та мешканці сільської місцевості.

Оцінку пенсійну реформу дасть час. Ідея збільшити пенсійний вік - європейська практика. Але! З 20 років ринкових перетворень майже 10 років в країні падало виробництво, а значить, не створювалися робочі місця, і багато громадян не могли заробити собі стаж. І ось тепер ці 10 років «державно-ринкового свавілля» приплюсували до необхідного стажу для виходу на пенсію. Хіба це справедливо ?!

Реформа в освіті НЕ вірішує головного питання - як віпускаті потрібніх стране фахівців-професіоналів, а не одних економістів з юристами. Нитка «потреба виробництва - навчання фахівця» з практикою і наданням першого робочого місця безнадійно втрачено. Реформа звелася до зовнішнього незалежного оцінювання знань та скорочення держзамовлення.

Реформа ЖКГ головним чином агітує за створення ОСББ, замість того щоб навести порядок в тарифах. Земельна реформа незабаром може залишити без землі сільських жителів. Так можна продовжувати і далі.

Жалюгідний підсумок дворічної реформування не в останню чергу залежить від непродуманої адміністративної реформи.

Перш інших треба було дати старт промислової реформі, але не з метою зменшення, обмеження, ліквідації, що несуть з собою всі оголошені реформи, - а розширення, стимулювання, розвитку матеріального виробництва.

Саме стратегічно невірно розпочата адміністративна реформа стала стопором всіх подальших починань. Перебуває в процесі постійного перебудови адміністративний апарат об'єктивно нездатний проводити будь-які секторальні реформи.

Але без урахування цих прописних істин, без чітких економічних, організаційних обґрунтувань і предметного аналізу функцій і повноважень діючої влади президентський указ в грудні 2010 року "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» фактично дав старт адмінреформи, і міністерства, комітети в терміновому порядку були перетасувати, перейменовані, обмежені в повноваженнях.

При «запуску» адмінреформи (втім, як і всіх інших) не враховано ключові інституційні аспекти.

Адміністративна реформа, розпочата в 1998, так і залишилося незавершеною по ряду серйозних причин: не була створена організаційна структура, здатна розробити стратегію і провести реформування на загальнодержавному та місцевому рівнях; не було проведено функціональне обстеження органів виконавчої влади для виявлення і виключення неефективних функцій і повноважень, дублювання, паралелізму, надлишку управлінських кадрів. Без цього всі спроби видозмінити влада і зменшити кількість органів призвели тільки до його збільшення.

У 2010 р також не була проведена необхідна робота по створенню ідеологічної бази адміністративної реформи. Але в грудні до неї приступили, незважаючи ні на що. Нагадаю, що тільки через двадцять днів було створено робочу групу, на яку покладався аналіз проектів, підготовка висновків щодо оптимізації повноважень і функцій міністерств, недопущення їх дублювання. Міністрам доручили створити групи по визначенню повноважень центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовуватиметься і координуватиметься Кабміном через членів уряду. В кінці грудня президентським указом було затверджено типове положення про міністерство і центральному органі виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується членами Кабміну.

Тобто після гучного початку адміністративної реформи стала тільки розгортатися робота, яку слід було б зробити завчасно і лише потім приступати до скорочення, реорганізації, ліквідації органів влади.

З цих причин реформа досі не завершена. На це наклалися бажання обмежити функції органів влади при виробленні галузевих і секторальних стратегій (проект закону № 9665). Як наслідок органи влади не можуть виробити горизонтальні механізми, які повинні бути задіяні для регулювання або дерегулювання в ході реформ.

В результаті з'явився трикутник протиріч: посилюється президентська влада - зарегульовує виконавча влада - триває дерегулювання економіки, тоді як для зміни соціального обличчя суспільства необхідно посилити регулюючу функцію держави.

У цьому трикутнику губиться одна з головних на нинішньому етапі завдань - модернізація і розвиток матеріального виробництва. І, на жаль, у ідеологів реформ немає розуміння, що вона може розглядатися в площині трохи дерегулювання, а тільки державного регулювання. Але про цю проблему в програмі реформ зразка 2010 р жодного слова, навпаки - відкривається дорога широкої дерегуляції.

Дерегулювання: дві сторони однієї медалі

Трішки історії. Система державного регулювання вільного, або «дикого», капіталізму з'явилася в США більше 120 років тому. Тоді зрозуміли, що святая святих капіталізму - фондовий ринок - без громадського контролю, встановлених правил гри - це справжні джунглі. Першими керівниками регуляторних агентств були ентузіасти, які поставили собі за мету боротьбу за суспільне благо. Потім підключилася система державного управління, і, нарешті, в 1930 р в економічній науці з'явилася перша теорія державного регулювання, що поклала початок наступу держави на вседозволеність приватного підприємництва.

В кінці ХХ ст. маятник хитнувся в протилежний бік - регулювання замінили дерегуляцією, яке стало невід'ємною складовою всіх економічних реформ, що спираються на неоліберальний підхід до ринку і монетаристскую концепцію грошового забезпечення економічного розвитку. Саме ця доктрина і була взята за основу і широко застосовується в нашій країні.

Ідея дерегулювання полягає в тому, що зниження державного втручання сприяє конкуренції, знижує ціни на товари і послуги, підвищує їх якість. Дійсно, ці принципи застосовні до сегменту споживчого ринку. Коли населенню обіцяють, що перед ним відкриється можливість вільного і прибуткового підприємництва, то пов'язують це саме з дерегуляцією - нормативної і законодавчої роботою щодо спрощення ведення бізнесу. З цієї частини, на мій погляд, зроблено чимало. Посилено скорочуються терміни і процедури реєстрації бізнесу та отримання дозволів, впроваджено «єдине вікно», ліквідовано близько третини ліцензій, зменшено кількість перевірок, введений декларативний принцип ведення ряду видів підприємницької діяльності.

Дерегулювання розглядається також в контексті скорочення бланків суворої звітності; зменшення необхідності використання печаток, підвищення відповідальності чиновників за зрив дозвільних процедур; спрощення нотаріальних операцій і навіть скасування бюро технічної інвентаризації.

Але дозвольте підвести підсумок. Всі ці заходи стосуються в основному сфери не виробництва, а послуг, де працює малий бізнес. У них немає і натяку на стимулювання модернізації реальної економіки, структурної перебудови матеріального виробництва.

Слід нагадати, що в Україні випуск продукції з низьким ступенем обробки і доданої вартості (тобто чисто сировинної) становить 65-70%. Це свідчить про те, що сфера споживання (та й сфера виробництва) багато в чому залежить від імпорту, і це підтверджує відсутність в країні ефективної державної політики імпортозаміщення. А це означає, що ми працюємо на розвиток економік інших країн, чому і допомагає дерегулювання малого підприємництва. Тому з великою часткою сумніву можна ставитися до скасування Міністерства промислової політики. Вдумаймося в висловлювання відомого американського промисловця і менеджера Лі Якокка: «... без міцної індустріальної бази ми можемо розпрощатися з нашої національною безпекою».

Підміна Мінпромполітики Державним агентством з управління державними корпоративними правами та майном не вирішить проблем, а навпаки, стане гальмом на шляху модернізації держави.

Нагадаємо, що корпоративні права - це дуже вузький сегмент, і вони не можуть бути поставлені на один рівень з промисловою політикою. Це всього лише право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або прибуток, а також активи в разі його ліквідації. Це комплекс правомочностей управлінського та майнового характеру брати участь в управлінні справами суспільства, робити внески в статутний фонд, отримувати інформацію, придбати акції, брати участь в розподілі прибутку.

Ставши на рейки суцільного дерегулювання з самого початку ринкових трансформацій і зв'язавши його виключно з малим бізнесом, українська влада навіть не ставила питання про вибір власної стратегії розвитку економіки і створення сучасної міцної індустріальної бази.

Тим часом свою ефективність довели методи відродження Західної Німеччини після Другої світової війни, «економічного дива» Японії, виведення Південної Кореї на рівень нової індустріальної держави, протекціонізм національних виробників в Китаї. У цих країнах стратегія не грунтувалася виключно на дерегуляції, а навпаки - застосовувався розумний державний протекціонізм і регулювання.

Згадаймо ще раз Лі Якокка, який сказав: «... не буде прогресу, якщо ми не відмовимося від безглуздої ідеї, ніби всяке планування в масштабі країни являє собою замах на капіталістичну систему».

Як відомо, національні та міжгалузеві баланси широко використовуються в Японії, де не бояться бути звинуваченими в прихильності до планово-командної економіки. Не дарма ж п'яту за рахунком Нобелівську премію з економіки в 1973 р вручили нашому колишньому співвітчизнику Василю Леонтьєву за розвиток методу "витрати - випуск», який ґрунтується на аналізі витрат галузей з виробництва кінцевого і проміжного продукту, а також рівня одержуваних доходів. Це нагадує плановий підхід, але дозволяє визначити найбільш раціональні пропорції суспільного відтворення.

Повіривши в примарне всесилля дерегулювання, українська влада з самого початку ринкових реформ відмовилася від розумного дирижизму. При цьому було проігноровано те, що на початку 90-х рр. більшу частину економіки представляв військово-промисловий комплекс, а для нього, як вірно помітив відомий російський політик і економіст Г. Попов, ринком є ​​сама держава. Можна продовжити: ракето-, літакобудування, металургія, біохімічні технології, створення інноваційної продукції - для цих галузей ринком теж є держава, а не споживчі базари в традиційному розумінні ринкової економіки.

Як знайти нитку Аріадни?

Отже, президент Віктор Янукович назвав в числі головних напрямків реформування зміна підходів до оплати праці, сприяння ефективній зайнятості та створення нових робочих місць.

Це, на мій погляд, не що інше, як якісний поворот - від закликів до затягування поясів і очікування результатів реформ до запрошення переважної частини суспільства до активної роботи на конкретний результат. Для себе і всього суспільства.

Запропоновані пріоритети здатні повернути довіру суспільства до реформ, допомогти досягти намічених цілей. Ефективна зайнятість - це перш за все нові робочі місця в галузях, що дають конкурентний ефект в кожному регіоні, при тому, що державі буде віддана пальма першості в економічному цілевизначенню. А визначення цілей розвитку суспільства - це і є державне регулювання процесів в країні. І саме регулювання крупного виробництва повинно йти в одного ланцюга з дерегуляцією підприємницької діяльності. Відновлення довіри суспільства до державної політики, спрямованої на поліпшення життя людей, чесний перерозподіл доходів може бути досягнуто тільки на таких принципах.

Однак необхідно розуміти, що головний сенс роботи влади - модернізація економіки, розвиток виробництва, розширення внутрішнього ринку, створення високооплачуваних робочих місць, податкове стимулювання матеріального виробництва. Державне стимулювання галузей, особливо тих, які працюють на споживчий ринок і забезпечують індустріальний розвиток, сьогодні дуже важливо, оскільки економічне зростання в 2000-2007 рр. в силу самої природи забезпечують його умов був крихким і нестійким. Він в значній мірі спирався на інфраструктурний і технологічний заділ колишніх десятиліть.

Реалізувати це можливо, оскільки Україна має високий трудовий і ресурсний потенціал високотехнологічних галузей (атомна енергетика, енергомашинобудування, авіа-, суднобудування), а також досить високий рівень науково-технологічних розробок в машинобудуванні, сфері обробки інформації, комунікацій, біотехнологій. Це треба розвивати і рухати на міжнародні ринки. Але це не під силу окремим корпораціям без державної протекції.

Очевидно, слід ввести новий еталон роботи влади, адже влада - це перш за все персональна відповідальність перед суспільством. З огляду на це, Президент України 15 березня підписав указ «Про керівніків направлений реформ». Кількість напрямків зменшено з 21 до 13.

Однак і тут віце-прем'єри, міністри відповідають тільки за впровадження, а не за розробку ідеології реформ. Крім того, жоден з них не призначений відповідальним за загальну координацію дій по реалізації реформ. Таким чином, ідея відсторонення виконавчої влади від участі в предметній виробленні стратегії зберігається. Реальний центр розробки ідеології та координації залишається в тіні. Але центральні органи влади і уряд повинні бути головними розробниками загальної стратегії і конкретних секторальних реформ, які виникають із стратегічних завдань президента. Адже президент - ідеолог реформ.

Центр прийняття стратегічних рішень повинен перебувати всередині країни, а не за її межами. Слід переглянути діяльність консультативних структур і фондів - вони не виправдали очікувань, більш того, завели реформування в глухий кут, і все його завали повинна розгрібати виконавча влада.

Звідси випливає, що треба зробити ревізію раніше запропонованих реформ і розробити нові з урахуванням всіх позитивних аспектів вже оголошених планів. В цьому напрямку позитивне зрушення вже відбувся - поставлено завдання створення ефективної зайнятості.

Упевнений, що це найбільш відповідально може здійснити виконавча влада, незважаючи на те що її часто несправедливо звинувачують в нездатності реформаторски мислити і по-сучасному діяти.

Відповідальність - це та ціна, яку ми платимо за владу. Цим принципом повинна керуватися влада в будь-яких державних справах, особливо на ниві реформ.

Доктор економічних наук, професор,
член-кореспондент НАНУ

Не знаєте Як відрізнити справжній Nike від фейк? На нашому сайті www.shoesexpert.com.ua ви все побачите. Будьте обізнаним людиною, вмійте відрізняти якісний товар від підробки. Ми вас чекаємо!

Шановні читачі, PDF-версію статті можна скачати тут ...